Втеча з пекла

Однією з перших сімей, яка приїхала до нас, була сім’я з-під Львова, тимчасово розташована в Центрі активізації села в Хоорулі (приміщення підготували гміна та сільська рада). Це Віра та Іван та їх четверо дітей віком 17, 13, 9 та 3 років . Їхній шлях до хорулі зайняв 36 годин. Як кажуть, було важко, але нарешті відчули себе в безпеці. Вони не їхали на осліпли: з 2017 по 2018 рік вони обоє працювали тут у різних компаніях: у Гоголіні, Крапковіцях та Кендзежині-Козле.

- Люди, з якими ми раніше познайомилися і подружилися, допомогли нам в евакуації, ми їм дуже вдячні, - підкреслює пара. – Тут усі дуже привітні та сердечні, українці часто бояться, що поляки нас не люблять, але це неправда,. Пані Агнешка з APN Praca z Opola звернулася до нас, це агентство з працевлаштування, яким ми користувалися раніше. І саме АПН запропонувала приїхати на кордон за нами, вони допомогли нам все організувати і вже пропонують роботу. А як буде робота, діти підуть до школи, все буде добре! У нас все вийде.

Віра та Іван дісталися до Польщі через Угорщину. Спочатку кордон хотіли перетнути безпосередньо зі Словаччиною, бо там найближче, але виявилося, що черга на два дні очікування. Вони повернули назад і поїхали на автобусі через Угорщину та Словаччину. Водій з АПН чекав з автобусом на польській преторії.

Наступна історія зі Стеблова. В одну квартиру заселилась велика родина . Це Наталя з сином і донькою, її сестра Оля з трьома дітьми та їхня невістка - Надя з сином. Квартиру безкоштовно запропонував власник будинку, в якому квартиру раніше орендували українці, які працюють у Польщі. Як тільки почалася війна, усі вони повернулися на батьківщину, щоб піти в армію, а пані Корнелія (ім’я до уваги редактора) почала організовувати допомогу своїм новим «квартирантам». Але, як наголошують біженці, помічників, які вже зголосилися для них волонтерами, набагато більше, і ця допомога пропонується в різних формах: переважно українці, які тут давно живуть – але не тільки.

– У п’ятницю о 15:00 ми виїхали зі Львова: дев’ять осіб на одній машині, о 22:00 перетнули кордон Медика – Сегін, а опівночі вже були в Кракові, – повідомляють Оля та Наталія. – Нам це вдалося дуже швидко, тому що ми їхали бічними, ґрунтовими дорогами, основні всі забиті, а до перетину кордону дуже великі черги. Велике скупчення матерів і дітей виглядає жахливо гнітюче: багато людей тікають пішки, видно, як матері буквально обвішані своїми дітьми: рюкзак за спиною , немовля на руках, кілька старших дітей навколо, діти плачуть, хочуть їсти, пити, хочуть додому, мерзнуть... І так всі довгими годинами пересуваються в черзі. Але треба тікати, бо наші міста руйнуються, люди гинуть від бомб. Добре, що є куди...

Українські мами сміливі і не говорять про страх, хоча зізнаються, що дуже переживають за своїх чоловіків, які залишилися в Україні. Поки що вони не пішли в армію, поки що забирають тільки добровольців і резервістів, але може виявитися, що за мить буде призов на війну і тоді вони будуть кинуті на смерть . 24 лютого було оголошено воєнний стан, і з цього моменту чоловіки віком з 18 до 60 років більше не можуть покинути країну.

Проте 14-річна Іра каже про страх:

– Страшно було, коли військові літаки пролетіли прямо над нашим будинком, ми тоді ховалися в підвалі, – згадує дівчина. – Ми живемо на дачі, тож у нас не було сирен, а в тітки Наді в місті сирена була, і це теж було жахливо. Я думаю, що ми з братами і сестрами не забудемо те, що ми пережили. Коли ми їхали в Польщу, ми нарешті відчули себе в безпеці, але раптом повз нас проїхала така величезна вантажівка і зробила багато шуму, і ми всі злякалися: такий рефлекс від звуків...

Сім’я зі Львова з 9 осіб не пов’язує плани на майбутнє з перебуванням у Польщі:

– Ми тут – сподіваюся, – лише на мить, – каже Наталія. – Якщо весь світ і надалі буде допомагати нам, як зараз, нас не зламати, ми зможемо поконати цю війну і вона триватиме недовго. Ми будемо чекати сигналу, коли можна буде безпечно повертатися додому, і ми скоро повернемося назад. Але поки ми тут, ми не будемо сидіти, склавши руки. Ми чули, що Орлен збирає бинти та медикаменти, хочемо піти туди стати волонтерами і на відстані допомогти своїй країні.